Моше Шарет (Черток; жовтень 1894, Херсон – 7 липня 1965, Єрусалим) – державний діяч, лідер партії МАПАЙ, депутат Кнесета, міністр закордонних справ, глава уряду з 1954 по 1955 рік.
Народився в сім’ї Якова та Фані Чертоков, які виховували своїх п’ятьох дітей у дусі сіонізму. 1906 року сім’я репатріювалася на Землю Ізраїлю і оселилася в арабському селі. У дусі перших сіоністів, Чертоки створили сільськогосподарську ферму з олійницею та млином. За два роки Моше добре познайомився із життям та звичаями місцевих жителів, вивчив арабську мову. У 1908 році Чертоки переїхали в Яффо, де брали участь у будівництві кварталу Ахузат-Баїт – першому кварталі Тель-Авіва, ставши однією з перших сімей, що оселилися в цьому кварталі. Взагалі, в житті Моше багато що відбувалося вперше. Так, він успішно завершив навчання у першому випуску першої тель-авівської гімназії «Герцлія», а згодом став першим ізраїльським дипломатом, який уперше підняв прапор держави Ізраїль у ООН. Але ця історична подія була ще далеко попереду, а після закінчення школи, він у 1913 році вступив на юридичний факультет Стамбульського університету, де в цей час навчалися Давид Бен-Гуріон та Іцхак Бен-Цві.
З початком Першої світової війни був призваний до турецької армії і служив там офіцером-перекладачем. 1919 року Моше розпочав роботу в секретаріаті Сіоністської комісії, створеної англійцями. Незабаром після цього він вступив до сіоністської соціалістичної партії – «Агдут гa-авода». З 1920 по 1925 рік Черток навчався у Лондонській школі економічних та політичних наук, але громадська діяльність вже стала його другою натурою, і він брав активну участь у роботі британського відділення «Поалей Ціон». Завершивши навчання, він повернувся до Землі Ізраїлю і почав працювати в «Даварі», що редагувалась Берлом Каценельсоном – однією з головних газет лівого соціалістичного табору. З 1929 до 1931 року редагував додаток до цієї газети англійською мовою. Але рамки журналістської діяльності були надто вузькими для молодої, енергійної людини, яка швидко перетворювалася на одну з видних постатей єврейського ішува. Тому його перехід із журналістики в політику (що стало згодом частим явищем в Ізраїлі) був сприйнятий оточуючими як щось цілком природне і, навіть, очікуване.
У 1931 році Чорток став секретарем політичного відділу Єврейського агентства «Сохнут» та заступником Хаїма Арлозорова, тобто, фактично, заступником міністра закордонних справ єврейського ішува. Після вбивства Арлозорова в 1933 він очолив відділ і залишався на цій посаді до проголошення незалежності держави Ізраїль в 1948 році. Черток був майстром ведення переговорів та знаходження компромісів, тому багато контактував з британською мандатною владою, був посередником між різними сіоністськими рухами, які і тоді, як і сьогодні, роздирали суперечки та протиріччя. Під час арабських заворушень із 1936 по 1939 роки саме Черток став ініціатором прийому євреїв до британської поліції.
З початком Другої світової війни він повністю підтримав позицію Бен-Гуріона – «Ми повинні допомагати англійцям у війні так, якби не існувала «Біла книга», і ми повинні боротися проти «Білої книги» так, якби не велася війна». Черток доклав чимало зусиль для мобілізації десятків тисяч євреїв ішува до різних підрозділів англійської армії та створення у ній окремої Єврейської бригади. Він також активно сприяв участі у 1941 році бійців нещодавно створеного «Пальмаху» у рейдах британських військ до Сирії та Лівану, які перебували під контролем режиму Віші. Чимало сил доклав Черток і до відправлення парашутистів з ішува за лінію фронту до Європи для організації там єврейського антинацистського спротиву.
Після завершення Другої світової війни він підтримав протидію «Хагани» британській владі, за що у 1946 році був заарештований, ув’язнений в тюрьмі Латрун, де провів 4 місяці. Черток надавав великого значення політичній боротьбі в ООН і докладав усіх зусиль до прийняття плану поділу підмандатної Палестини та створення єврейської держави.
Ось один із епізодів його роботи в ООН, описаний у книзі Міхаеля Бар-Зохара «Бен-Гуріон»: «Джордж Маршалл, держсекретар США, застерігав Бен-Гуріона та інших лідерів ішува від одностороннього проголошення незалежності єврейської держави. За шість днів до проголошення держави, у держдепартаменті США зустрілися держсекретар Джордж Маршалл та видатний політичний діяч єврейського ішува Моше Черток. Їхній діалог був коротким і драматичним. Маршалл виклав позицію Америки: «Ми вимагаємо відстрочити проголошення держави на три місяці і погодитися на припинення вогню.» Черток відповів: «Якщо ми підемо на це, не будучи впевненими, що після закінчення призначеного терміну держава буде створена, нам доведеться відповідати перед єврейською історією». Маршалл різко попередив – Почнеться війна і ви потрапите у велику біду. Не приходьте тоді скаржитися». Реакція Чертока була стриманою та повною внутрішньої гідності: «Уряд США проголосував в ООН за Ізраїль, і ми ніколи цього не забудемо. Але у війні, яка, по суті, вже йде, ми боремося поодинці. Ви відмовилися надати нам зброю, військовий інструктаж та навіть сталеві листи для обшивки цивільних автобусів. Тепер ми не просимо допомоги, ми просимо лише припинити втручання у наші справи…»
Черток став одним із авторів Декларації Незалежності, яку підписав разом з іншими лідерами ішува 14 травня 1948 року. Відразу після цього його було призначено першим міністром закордонних справ держави Ізраїль. Він виявився дуже успішним міністром – завдяки його особистій чарівності, ораторському мистецтву, вільному володінню вісьмома мовами та вмінню переконувати опонентів, молода держава встановила зовнішньополітичні відносини та налагодила торговельні зв’язки з багатьма країнами Європи, Азії, Африки та Америки.
Моше Шарет бачив у відродженні мови іврит та перетворенні її на основну мову єврейського народу одне з основних завдань сіоністського руху. Ставши міністром закордонних справ відродженого Ізраїлю, він не тільки сам гебраїзував своє прізвище в Шарет, але вимагав подібного до інших громадських, політичних та військових діячів молодої держави. Саме він запровадив вимогу, щоб будь-який дипломатичний представник Ізраїлю носив саме івритське, а не галутне прізвище. Це правило дотримувалося до середини 1990-х років. Шарет не лише вимагав, а й особисто допомагав своїм підлеглим вибирати відповідні івритські форми для їхніх прізвищ.
Моше Шарет, міністр закордонних справ Великобританії барон Селвін Ллойд та Давид Бен-Гуріон, 1955 р. Фото: Фріц Кохен, Державне прес-бюро Ізраїлю.
З 1954 по 1955 рік, коли Бен-Гуріон пішов у відставку і переїхав до кібуцу Сде-Бокер, Шарет очолював уряд. Після того, як влітку 1955 року Давид Бен-Гуріон знову сформував уряд, він запропонував Шарету посаду міністра закордонних справ. Шарет пробув на цій посаді трохи більше року і пішов у відставку через розбіжності з Бен-Гуріоном у сфері зовнішньої політики. Зокрема, Шарет виступав проти однозначного приєднання Ізраїлю до країн Заходу під час холодної війни, побоюючись ускладнити відносини з СРСР, де мешкали мільйони євреїв.
У 1961 році Моше Шарет очолив Єврейське Агентство та Всесвітню сіоністську організацію і залишався на цій посаді аж до своєї смерті в липні 1965 року. Він зміцнював та розвивав зв’язки Ізраїлю з єврейськими громадами діаспори, де його завжди приймали з великою шаною. Останні роки життя Шарет писав спогади та був директором видавництва «Ам овед». Відповідно до його заповіту, Моше Шарета поховали в Тель-Авіві на цвинтарі «Трумпельдор», поряд із дружиною Ципорою, сестрою першого голови «Натіву» Шауля Авігура.
На згадку про Моше Шарета названо вулиці, бульвари та цілі мікрорайони у багатьох містах Ізраїлю. У 1987, 1993, 1998 та 2008 роках Банк Ізраїлю випускав грошові купюри номіналом 20 шекелів з портретом Моше Шарета, розміщеного на тлі фотографії церемонії першого підняття ізраїльського прапора перед будівлею ООН.
Моше Шарет вважається одним із авторів ідеї створення «спеціальної урядової організації для зв’язку з євреями діаспори», сьогодні відомою під назвою «Натів». Після заснування організації, Шарет активно брав участь у її діяльності, будучи і міністром закордонних справ, і прем’єр-міністром. Саме під час його прем’єрства «Натів» почав безпосередньо підкорятися главі уряду.
Яків (Кобі) Шарет – син Моше Шарета, який кілька років пропрацював у «Натіві», був представником організації в Москві і багато зробив для підтримки зв’язку з радянськими євреями, про долю яких так дбав його батько.