Давид Вольфсон (9 жовтня 1855, Росія — 15 вересня 1914, Німеччина) був найближчим сподвижником Теодора Герцля. Після смерті Герцля був одним з керівників Всесвітньої сіоністської організації, головою Єврейського банку.
Народився в містечку Дорбяни Ковенської губернії в сім’ї меламеда, здобув традиційну єврейську освіту. Коли він і його брат наблизилися до призовного віку, щоб врятувати хлопців від мобілізації в російську армію, де новобранці перебували під жорстким тиском для хрещення, батьки відправили їх в Східну Пруссію, в місто Мемель (сьогодні Клайпеда). Там Давид познайомився з ідеями сіонізму, став його прихильником і приєднався до руху «Ховевей Ціон». Переїхавши до Кельна у віці 22 років, він продовжував брати активну участь у сіоністській діяльності і в 1894 році створив кельнське відділення Ховевей Ціону.
У Давида виявився талант бізнесмена, і він швидко перетворився на багатого торговця деревиною. Успішна ділова кар’єра не завадила його сіоністській діяльності, яка посилилася після прочитання статей і книг віденського журналіста Теодора Герцля. Особливе враження на Давида справила книга Герцля «Єврейська держава». Давид став прихильником Герцля, і під час особистої зустрічі в 1896 році запропонував своєму кумиру матеріальну підтримку в реалізації його ідей. Однак дуже швидко допомога Вольфсона Герцлю і створеному ним політичному сіоністському руху перевищила прості фінансові зобов’язання і стала, дійсно, всеосяжною. Зокрема, Давид підтримав доктрину політичного сіонізму в гарячих дебатах з традиційними палестинофілами на Німецькому сіоністському конгресі, що проходив в 1897 році в містечку Бінген на Рейні.
У процесі підготовки першого Всесвітнього сіоністського конгресу Давид Вольфсон запропонував ідею, яка вплинула на всю подальшу історію сіонізму: прийняти в якості прапора руху синьо-біле полотно, що символізує таліт (молитовний плащ). Після першого з’їзду Вольфсон очолив створення Єврейського колоніального банку і став його директором.
Поступово Давид Вольфсон став найближчим соратником Герцля і супроводжував його на багатьох важливих зустрічах, в тому числі з кайзером Вільгельмом II і турецькою владою. Їхня дружба стала настільки тісною, що коли Герцль висунув програму Уганди, переконаний сіоніст Вольфсон не виступив проти ідеї створення єврейської держави далеко від Землі Ізраїлю. У 1902 році Герцль зобразив Вольфсона в ролі Давида Литвака у своєму романі «Альтнойланд». Передчуваючи швидку смерть, Герцль призначив Вольфсона опікуном своїх дітей. І хоча Вольфсон пережив Герцля недовго, до останнього дня він робив все, щоб замінити їм батька.
Після смерті Герцля Вольфсон став однією з найвпливовіших і шанованих фігур сіонізму. Завдяки своєму дипломатичному таланту він зміг зберегти повагу прихильників двох напрямків сіоністського руху – «теоретичного», до якого належали жителі Західної Європи, які багато говорили про завдання заселення Землі Ізраїлю, але мало робили для цього і «практичного», до якого належали євреї зі Східної Європи. Різниця в підходах була зумовлена способом життя – євреї Східної Європи, переважно в Російській імперії, щодня відчували на собі антисемітизм як влади, так і пересічного населення. А страшні погроми, які регулярно проносилися Російською імперією, підштовхували її єврейських громадян до бажання якнайшвидше покинути її та оселитися в інших місцях – чи то за океаном, чи то на Землі Ізраїлю.
На 7-му сіоністському конгресі Вольфсон був обраний до Малого виконавчого комітету Всесвітньої сіоністської організації (ВСО), до складу якого увійшли сім осіб. Виконавчий комітет обрав його головою ВСО, на цій посаді він очолив Восьмий з’їзд, на якому був переобраний до Виконавчого комітету, до складу якого входили вже три особи – його, М. Нордау та О. Варбурга. Вольфсон залишався головою Конгресу до 1911 року. По суті, він продовжував політику Герцля, намагаючись, як і він, заручитися підтримкою ідеї створення національного дому для євреїв серед сильних світу цього. З цією метою він у 1908 році відвідав Росію, де отримав теплий прийом від голови кабінету міністрів П. Столипіна, міністра закордонних справ А. Ізвольського та інших міністрів. Але цей візит не дав ніяких практичних результатів, сіоністський рух залишався поза законом в царській імперії. Як і Герцль, Вольфсон не досяг успіху: сильні світу цього не бажали появи єврейської держави в цьому світі, ні в Уганді, ні в Країні Ізраїль.
Тим часом загострювалися суперечки між «теоретичними» і «практичними» сіоністами. І навіть Вольфсон зі своїм дипломатичним досвідом вже не міг примирити їх один з одним. На 9-му сіоністському конгресі в Гамбурзі (1909) Вольфсон намагався зробити все можливе для цього, але зазнав невдачі. Тому, посилаючись на слабке здоров’я, він подав у відставку з поста голови ВСО на X з’їзді і присвятив всі свої сили розвитку економічних організацій сіоністського руху. Наприклад, він керував Єврейським колоніальним банком, який до самої смерті допомагав халуцім у Землі Ізраїлю.
Давид Вольфсон не мав честі іммігрувати до Землі Ізраїлю і не був свідком відновлення єврейської держави. Він помер у Бад-Гомбурзі у вересні 1914 року, і лише через 38 років його останки були перевезені до Ізраїлю і перепоховані біля могили Теодора Герцля. Архів Вольфсона знаходився на Землі Ізраїлю задовго до свого власника і зберігається в Національній бібліотеці Ізраїлю, перша будівля якої на горі Скопус була побудована на гроші, які Вольфсон виділив на ці цілі в своєму заповіті. У 1937 році кібуц Нір-Давид був названий в пам’ять про Давида Вольфсона. На його честь названі вулиці в багатьох містах Ізраїлю.