«Декларація Бальфура», опублікована 2 листопада 1917 року, стала першим міжнародним документом, у якому велика держава офіційно визнала право єврейського народу на Землю Ізраїлю і на створення в ній своєї національної держави. Значення цієї декларації неможливо переоцінити, до неї жодна держава не погоджувалася визнати, що саме євреї, а не якийсь інший народ, у тому числі й араби, зберігав свій зв’язок із Землею Ізраїлю, підтримував у ній свою постійну присутність і тому має право створити в ній своє національне вогнище.
Це визнання було зроблено міністром закордонних справ Британської Імперії лордом Артуром Джеймсом Бальфуром у листі, надісланому ним 2 листопада 1917 року одному з очільників сіоністського руху Хаїму Вейцману. У ньому, зокрема, було сказано: «Уряд Його Величності ставиться прихильно до відновлення національного вогнища для єврейського народу в Палестині і докладе всіх зусиль, щоб забезпечити досягнення цієї мети. Цілком зрозуміло, що не повинно бути зроблено нічого, що може зашкодити як цивільним, так і релігійним правам існуючих неєврейських громад у Палестині або правам і політичному статусу євреїв у будь-якій іншій країні».
Оригінальний текст декларації.
Сьогодні, через понад сто років після опублікування Декларації Бальфура, керівництво палестинської автономії все ще робить спроби її скасування, на тій підставі, що в ній ідеться про Палестину, тобто про арабську державу. Ці спроби чиста фальсифікація – коли міністр закордонних справ Великої Британії надіслав листа голові сіоністів, під Палестиною малася на увазі винятково географічна назва регіону, яка включала в себе всю Землю Ізраїлю. Ні держави, ні народу з такою назвою ніколи не існувало. Спроби оскаржити Декларацію Бальфура й анулювати її є частиною кампанії з делігітимації Ізраїлю, яка постійно ведеться. Той, хто відкидає цю Декларацію, по суті, відкидає міжнародне визнання права євреїв на свій національний осередок у Землі Ізраїлю.
Після того, як 1917 року уряд однієї з найпотужніших на той момент держав – Британської імперії, визнав право євреїв на відновлення свого національного осередку, за ним пішли й інші країни. Ліга Націй (попередник ООН), ухвалила 24 липня 1922 року рішення про створення мандата в Палестині/Землі Ізраїлю. Саме тому, що Велика Британія проголосила Декларацію Бальфура, їй і було передано цей мандат з метою «створення в Палестині національного дому для єврейського народу». Таким чином Декларація Бальфура перетворилася на правове зобов’язання, прийняте світовою спільнотою. На підставі рішення Ліги націй Генеральна Асамблея ООН і ухвалила 1947 року рішення про поділ підмандатної території на дві держави, тим самим підтвердивши право єврейського народу на державний суверенітет у Землі Ізраїлю.
Арабські країни не прийняли і цього рішення міжнародного співтовариства і негайно почали війну на знищення щойно проголошеної єврейської держави. Аж до нинішнього часу палестинське керівництво систематично відмовляється визнати право єврейського народу на Землю Ізраїлю. Ця позиція, по суті, не допустила створення арабської держави в 1947 році за ухваленим євреями планом ООН, який міг запобігти всім подальшим війнам на Близькому Сході. Кампанія проти Декларації Бальфура, яку безперервно веде палестинська автономія, доводить, що палестинське керівництво не відмовилося від ідеї знищення Ізраїлю і створення на його місці палестинської держави. Ці дії, разом із нескінченними спробами перекрутити історію і представити її так, нібито євреї ніколи не жили в Землі Ізраїлю, фактично необґрунтовані та морально неприйнятні.
Символічно, що повідомлення про Декларацію Бальфура і про більшовицький переворот у Росії було опубліковано в одному і тому ж номері газети «Тайм» на початку листопада 1917 року. Де тепер більшовики і побудована ними Країна Рад? А створена сіоністами єврейська держава існує, процвітає і міцнішає рік за роком.