Голда Меїр (Меєрсон; 1898 – 1978) – державна діячка, депутатка Кнесету, міністерка і глава уряду (1969 – 1974 рр.) З 1948 до 1949 року була першим офіційним посланником Ізраїлю в Москві. Депутатка Кнесету в 1949-1974 роках. У лютому 1969-го року очолила уряд національної єдності.
Голда Меїр народилася в Києві, в бідній і багатодітній родині. Уже в ранньому дитинстві вона зіткнулася з антисемітизмом. Якось Голда з іншими єврейськими дітьми будувала на стежці замки з піску, і раптом показався загін козаків на конях. Козаки витягли шаблі і, розмахуючи ними, перестрибували на конях через переляканих до смерті дітей із дикими криками: «Смерть жидам!» Сім’я Голди поїхала в Америку й оселилася в Мілуокі. Там не було козаків, але життя було непросте. Закінчивши школу, Голда хотіла продовжити навчання в коледжі в Денвері. Батьки були проти переїзду, особливо мати – Блюма, яка бачила майбутнє доньки в традиційному стилі: вийти заміж, народжувати й виховувати дітей.
- Ти можеш стати дуже хорошою господинею, – говорила вона Голді. – Але ніколи не станеш дуже розумною жінкою».
Як показало подальше життя, Блюма дуже сильно недооцінила здібності своєї дочки. Але суперечки між ними були неабиякі – Голда дотримувалася феміністичних поглядів. Зрештою вона пішла з дому, і 1917 року вийшла заміж за Морріса Меерсона. Він не поділяв її захоплення сіонізмом, тож Голда поставила ультиматум: або вони разом репатріюються, або весілля не буде! Скромна церемонія відбулася 24 грудня 1917 року в будинку Голдиних батьків. Наречена з принципу одягла не білу, а сіру сукню, але на одному мати наполягла – молодим поставив хупу рабин.
Голда Меїр у 1973 р. Фото: Вікімедія.
Спершу Меєрсони жили в Тель-Авіві, а потім до 1924 року в кібуці Мерхавія. Для Голди життя в кібуці було втіленням сіоністської мрії, але Морріс сприймав його насилу. Коли Голда сказала йому, що хоче завести дітей, він погодився за умови, що вони поїдуть із Мерхавії. В Єрусалимі вони зняли маленький будинок із двох кімнат, у якому 1924 року народився їхній син, а за два роки дочка.
У 1928 році Голда обійняла посаду виконавчого секретаря жіночої ради Гістадруту. У серпні 1934 року її ввели до складу виконкому Гістадруту, де вона займалася створенням програми з підготовки емісарів, яких планували відправляти в країни Східної Європи, щоб навчати майбутніх репатріантів івриту і сільському господарству. Після того як почали масово прибувати біженці з нацистської Німеччини, Голда опікувалася влаштуванням дітей, які приїжджали без батьків. У 1937 році вона стала головою ради директорів лікарняної каси Гістадруту «Клаліт» і очолила політичний відділ Гістадруту.
Сімейна ситуація у Голди була складною. Морріс хотів нормальну сім’ю, але дружина була занадто зайнята громадською роботою. До того ж Голда більше не мала до нього палких почуттів. Зрештою Морріс зажадав – або вони живуть як повноцінна сім’я, або розлучаються. Від громадської діяльності та кар’єри Голда відмовитися не могла, але й розлучення не відбулося. Голду утримувало від розлучення, крім залишків почуттів до Моріса, розуміння, що такий крок стане визнанням, що шлюб із ним від початку був помилкою.
Після початку Другої світової війни невелика тель-авівська квартира Голди перетворилася на один із центрів управління нелегальною репатріацією. У квітні 1943 року вона використовувала свої великі зв’язки для передачі повстанцям Варшавського гетто 15 тисяч фунтів на придбання зброї. У 1944 році Голду обрали до виконкому Національної ради (Ваад Леумі) – головного органу виконавчої влади ішува. Голда вкрай негативно ставилася до «Ецель» і «Лехі», які вели збройну боротьбу з мандатною владою, і закликала покінчити з цими організаціями. Її радикальна позиція була одним із чинників, що призвели до операції «Сезон», під час якої «Хагана» захопила і передала англійцям членів цих організацій.
Воєнні роки Голда працювала до зносу і коли напруга ледь спала після перемоги, у липні 1945 року вона знепритомніла і опинилася в лікарні. Лікарі рекомендували відмовитися від кави і сигарет, інакше наступний серцевий напад може виявитися смертельним. Ці рекомендації Голда з глузуванням цитувала 30 років потому.
У зв’язку з арештом 1946 року глави політичного відділу Єврейського агентства Моше Шарета, Голда взяла на себе виконання його обов’язків і стала міністром закордонних справ єврейського ішува. У вересні 1946 року вона затвердила створення 11 нових єврейських поселень у Негеві, а в жовтні знову потрапила до лікарні через проблеми із серцем. У грудні Шарета звільнили і на XXII Всесвітньому сіоністському конгресі в Базелі їх обох обрали співголовами політичного відділу Єврейського агентства.
У лютому 1947 року уряд Еттлі оголосив, що передає питання про долю підмандатної Палестини на розгляд ООН. Єврейська агенція одразу ж відправила Шарета до США, щоб очолити боротьбу в ООН за проєкт поділу підмандатної території на дві національні держави, Голда перетворилася на одноосібного главу політичного відділу і залишалася на цій посаді аж до проголошення держави Ізраїль.
У січні 1948 року Голда поїхала до США для збору коштів серед американських євреїв. Вона з такою переконаністю і харизмою розповідала про майбутню єврейську державу, що до моменту її від’їзду зі США в березні вона зуміла зібрати майже 50 мільйонів доларів. Для порівняння, за два попередні роки в Північній Америці на потреби «Хагани» було зібрано всього 12 мільйонів.
У середині весни, після тривалого періоду арабських атак на єврейські поселення, сили ішува перейшли в наступ. Чималою мірою це стало можливим завдяки зброї, яку встигли купити в Європі на зібрані Голдою гроші. У квітні було тимчасово прорвано арабську блокаду Єрусалима, звільнено Тверію, Хайфу, Яффу. Араби почали масово тікати із Землі Ізраїлю, дотримуючись закликів їхніх лідерів, які обіцяли жорстоку розправу над євреями. Щоб вони випадково не стали жертвами в майбутній колосальній різанині, арабів закликали піти, обіцяючи якнайшвидше повернення і захоплення спорожнілих єврейських міст і селищ. Так з’явилися на світ палестинські біженці. Тут слід підкреслити, що Голда, як справжня соціалістка, була настільки віддана ідеї рівноправності арабської меншини в майбутній єврейській державі, що Бен-Гуріон послав її до Хайфи переконати місцевих арабів не залишати місто. Але всі її заклики зазнали провалу. Вмовляння в Хайфі вона вела відразу ж після інфаркту, який перенесла за кілька тижнів до цього.
14 травня 1948 року Голда Меїр серед інших лідерів ішува підписала Декларацію незалежності Ізраїлю. Після початку війни за Незалежність її відправили в США збирати гроші на зброю. І вона знову досягла успіху, всього за один місяць мобілізувавши 75 мільйонів доларів. В останній день цього відрядження Голда потрапила в автомобільну аварію і надовго опинилася в лікарні. Крім травми ноги, у неї розвинулися флебіт і тромби в кровоносних судинах. Але долікуватися до кінця вона не змогла, новий міністр закордонних справ Моше Шарет вимагав, щоб вона якомога швидше приступила до роботи як посланник Ізраїлю в СРСР. Голда вирушила до Москви, і недолікована нога мучила її до кінця життя.
10 вересня 1948 року Голда вручила вірчі грамоти в Москві. Доля радянських євреїв хвилювала її найбільше, вона постійно піднімала питання про їхню репатріацію в Ізраїль. І отримувала стандартну відповідь – євреї країн соціалістичного табору не зазнають жодної дискримінації і нікуди їхати не хочуть.
На одному з дипломатичних прийомів із нею розговорилася Поліна Жемчужина, дружина наркома закордонних справ Молотова. У бесіді, що йшла ідишем, Перлина Жемчужина (Перл Карповська) сказала – «я донька єврейського народу», і порадила відвідати московську хоральну синагогу, де Голду зможуть побачити євреї. Перший візит Голди до синагоги відбувся в суботу 11 вересня 1948 року і пройшов майже непоміченим. Однак через два тижні, у дні святкування Рош га-Шана її вітали біля синагоги десятки тисяч московських євреїв.
Наступного Рош га-Шана навколо московської синагоги скупчувалися сотні міліціонерів – нібито «для підтримання порядку». А незабаром почалася кампанія переслідування єврейських організацій і цькування культури на ідиш. Було розігнано Єврейський антифашистський комітет, а його керівників, як і десятки видатних єврейських письменників, заарештовано, в інсценованій автомобільній аварії вбито Міхоелса, закрито його театр ГОСЕТ. У цих умовах ізраїльське керівництво визнало недоцільним перебування одного з лідерів ішуву в СРСР. 2 лютого 1949 року було оголошено, що Голда Меїр стала міністром праці в кабінеті Бен-Гуріона, і в середині квітня вона повернулася додому. Кілька років Голда мовчала про період роботи в Москві, але 13 квітня 1953 року як голова ізраїльської делегації в ООН виступила з критикою державного антисемітизму в СРСР.
Повернувшись до Ізраїлю, вона стала депутатом Кнесету першого скликання від партії МАПАЙ і обіймала посаду міністра праці та будівництва до 1956 року. Це була одна з найважливіших міністерських посад – в Ізраїль почали прибувати сотні тисяч репатріантів, яких треба було розселити і працевлаштувати. Через три тижні після вступу на посаду Голда представила план будівництва 30 тисяч одиниць житла до кінця 1949 року. Гроші на цей проєкт вона пообіцяла особисто зібрати у США. Звичайно, житло це було дуже скромним – однокімнатні квартири площею до 30 м², але це був постійний дах над головою! Не намет, не бляшаний барак у таборі для репатріантів, а справжній дім.
Голда Меїр із дітьми в кіббуці Шфаїм, 1950 р. Фото: Вікімедія.
Для вирішення проблеми безробіття Голда запропонувала масштабний план громадських робіт – будівництва будинків, житла і лікарень, програму озеленення. Фінансування Голда знайшла за кордоном. Як міністр праці-соціаліст вона прагнула вирішити проблему робочих місць і в арабському секторі, приділяючи особливу увагу працевлаштуванню арабських жінок. Завдяки зусиллям Голди арабські села під’єднали до центрального водопроводу. За Голди запровадили пенсії за старістю, виплати для безробітних, вдів, сиріт і вагітних, компенсації за виробничі травми і тимчасову непрацездатність, безоплатне медичне обслуговування для вагітних, 8-годинний робочий день і оплачувану відпустку.
На посаді міністра Голда працювала безперервно, залишаючи лише п’ять годин на добу на сон. Що не могло не позначитися на стані здоров’я: її мучили мігрені, почастішали запалення сечового міхура, які змусили пройти операцію з видалення каменів. У 1951 році до хвороб додалися психологічні травми: з різницею в кілька тижнів померли Морріс Меерсон і її найближчий товариш Давід Ремез.
У червні 1956 року Давід Бен-Гуріон призначив її міністром закордонних справ. У зв’язку з цим вона, за наполяганням Бен-Гуріона, змінила прізвище з Меерсон на Меїр. Зарубіжні політичні діячі, включно з Елеонорою Рузвельт і Шарлем де Голлям, були зачаровані нею. Захоплені відгуки про нового міністра закордонних справ Ізраїлю публікували і провідні газети західних країн.
Голда брала участь у реалізації «доктрини периферії», що виражалася у вибудовуванні зв’язків з найближчими неарабськими країнами регіону – Туреччиною, Іраном та Ефіопією, особливу увагу приділяла відносинам з новими незалежними державами Чорної Африки. З ініціативи Голди в країнах Африки ізраїльтяни влаштовували сільськогосподарські ферми, створювали банківські системи, прокладали водопроводи і дороги, будували мости. У вишах Ізраїлю вели підготовку сотень африканських інженерів і медиків. До моменту завершення роботи Голди в МЗС Ізраїль мав 28 дипломатичних представництв в Африці – більше, ніж у США. У 1964 році завдяки її зусиллям Ізраїль був також прийнятий до Європейського економічного співтовариства як асоційований член.
Перебуваючи на посаді міністра закордонних справ Голда щільно співпрацювала з керівником «Натіва» Шаулем Авігуром. Хоча між ними нерідко траплялися розбіжності, а одного разу вона навіть погрожувала подати у відставку, Авігур визнав верховенство політичного керівництва (Бен Гуріона і Голди), але з умовою, що виконання роботи залишається за ним.
Голда Меїр, міністр закордонних справ Ізраїлю. Фото: Державне прес-бюро Ізраїлю, 1962 р.
У 1966-му році Голду обрали на посаду генерального секретаря партії МАПАЙ. Після смерті Леві Ешколя в лютому 1969-го року вона очолила уряд національної єдності. Під час війни Судного дня, що застала багатьох міністрів зненацька, Голда проявила такі мужність і присутність духу, що преса називала її «єдиним чоловіком в уряді». Після припинення боїв Війни Судного Дня, Голда сформувала уряд, але незабаром подала у відставку через публікацію проміжних висновків комісії Аграната.
Голда Меїр була першою і досі залишається єдиною жінкою-прем’єр-міністром Ізраїлю, однією з його засновників, справжньою «залізною леді» ізраїльської політики.