Угода про репарації між Західною Німеччиною та Ізраїлем була підписана 10 вересня 1952 року, а 27 березня 1953 року набула чинності. Відповідно до нього Федеративна Республіка Німеччина зобов’язалася виплатити Ізраїлю компенсацію за використання єврейської рабської праці під час Голокосту і компенсувати майно, експропрійоване в 1933-1945 роках у євреїв Німеччини та окупованих нею країн. На івриті репарації називалися «шилумім» («відплата»).
Ще у вересні 1945 року Хаїм Вейцман направив меморандум від імені Єврейського агентства в США, СРСР, Великобританію і Францію з вимогою включити питання компенсації євреям в переговори з Німеччиною про репарації. На початку 1951 року міністр закордонних справ Ізраїлю Моше Шарет направив ноту цим чотирьом державам, оскільки Ізраїль не хотів контактів з німцями. У записці вимагалося від Німеччини відшкодувати витрати на розміщення півмільйона жертв нацистських переслідувань в Ізраїлі, які оцінювалися в $1,5 млрд, і компенсацію за експропріацію єврейського майна в розмірі $6 млрд. Три великі держави направили ноту уряду Федеративної Республіки Німеччина, а СРСР просто не відреагував на неї.
У вересні 1951 року канцлер Німеччини Конрад Аденауер, виступаючи в Бундестазі, заявив про готовність виплатити компенсацію. Його заяву в Бундестазі вислухали депутати стоячи, і відразу ж схвалили. Уряд Ізраїлю не відгукнувся на заклик Аденауера до переговорів, але в жовтні 1951 року провідні єврейські організації на Заході створили Конференцію претензій, яка діє і зараз. Через півтора місяці під час зустрічі в Лондоні між головою Конференції з претензій Натаном Голдманом і К. Аденауером було домовлено, що сума, зазначена в записці Моше Шаретта, стане основою для можливої угоди про репарації.
Компенсація євреям була важливою для німецького уряду як ще один засіб денацифікації Німеччини та спроби частково спокутувати провину німців. Але для багатьох євреїв, як в Ізраїлі, так і в діаспорі, навіть передбачувана участь у переговорах з німцями була неприйнятною. З цього питання, як і з багатьох інших, прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон зайняв прагматичну позицію і після місяців сумнівів і консультацій виніс питання про німецькі репарації на обговорення в Кнесет 7 січня 1952 року. Бен-Гуріон навів кілька аргументів на користь отримання репарацій:
– не можна було допустити, щоб убивці ставали спадкоємцями своїх жертв, тому йшлося лише про компенсацію за награбоване єврейське майно;
– репарації в жодному разі не будуть «кривавими грошима», моральну провину німців за Голокост нічим не спокутуєш.
Бурхливі дискусії в Кнесеті тривали три дні. Глава опозиції Менахем Бегін порівняв Бен-Гуріона з римським прокурором, а німецькі гроші – зі статуєю свині, яку греки принесли в Єрусалимський храм. У своїй промові під час мітингу протесту на площі в Єрусалимі Сіон Бегін висловився про це ще жорсткіше: «Глава єврейського уряду заради наживи має намір піти, щоб торгувати честю народу Ізраїлю і укласти угоду, яка заплямує єврейський народ вічною плямою ганьби… Кожен німець – нацист. Кожен німець – вбивця!»
Демонстрація противників угоди про репарації. Єрусалим, 1952. Фото з колекції сім'ї Прітцкер. Національна бібліотека Ізраїлю.
У дні дискусій біля Кнесету відбулися масові демонстрації на чолі з Бегіном проти будь-яких контактів з німцями. Тим не менш, пропозиція Бен-Гуріона була прийнята Кнесетом більшістю в 61 голос проти 50.
Переговори про репарації відбулися в березні і вересні 1952 р і завершилися підписанням 10 вересня в Люксембурзі угоди К. Аденауера, М. Шаретта і Н. Гольдмана, в рамках якого Федеративна Республіка Німеччина зобов’язалася виплатити 3 мільярди марок (845 млн. дол.) Ізраїлю і 450 млн марок (110 млн. дол.) Конференції з претензій протягом 14 років. Ізраїль вимагав від Східної Німеччини виплатити 500 мільйонів доларів; але аж до возз’єднання Німеччини в кінці 80-х років минулого століття ця вимога залишалася без відповіді. Виплати до Ізраїлю закінчилися в 1965 році, переважна більшість отриманих коштів була вкладена в механізацію сільського господарства, розвиток наукомістких виробництв, створення торгового флоту, промисловості, транспортної та електротехнічної інфраструктури.
Отримані від Федеративної Республіки Німеччина кошти Claims Conference витратила на репатріацію 49 тисяч євреїв з Європи до Ізраїлю, медичну допомогу десяткам тисяч колишніх в’язнів концтаборів, відновлення життя єврейської громади в країнах, що пережили нацистську окупацію, та багато іншого. У 18 країнах було засновано понад 150 єврейських навчальних закладів, де десятки тисяч членів сімей жертв нацистів отримували щорічну допомогу; 1,8 тисячі стипендій встановлено для студентів університету та молодих вчених; близько 400 творів авторів, які пережили Голокост, були опубліковані 13 мовами.
У вересні 1952 року уряд Ізраїлю заявив, що підписання угоди про репарації не означає примирення з німецьким народом або визнання німецької держави. Але постійно зростаючі економічні зв’язки між Ізраїлем і ФРН, скрупульозне виконання німецькою стороною репараційних зобов’язань, підтримка ізраїльської економіки навіть після завершення поставок репарацій привели в 1965 році до встановлення повноцінних дипломатичних відносин між двома країнами. Протягом десятиліть Німеччина займала проізраїльську позицію в усіх міжнародних організаціях і є одним із провідних постачальників передової зброї для ЦАГАЛу. Наприклад, підводні човни класу «Дельфін», що стоять на озброєнні Ізраїлю, були побудовані на німецьких верфях, і значну частину їх вартості оплачував уряд Німеччини.