В історії єврейської культури XX століття голос Нехами Ліфшиц став справжньою розрадою для народу, який пережив трагедію Голокосту. Її доля — жива нитка, що з’єднала розірвані світи довоєнного єврейства і молодої Держави Ізраїль. Від концертних залів Радянського Союзу до сцен Тель-Авіва, від сучасних мотивів до стародавніх мелодій на їдиш – творчий шлях Нехами Ліфшиц не просто музична біографія, а жива історія народу, який знайшов у її голосі своє продовження.
В історії єврейської культури XX століття ім’я Нехами Ліфшиц (Ліфшицайте) сяє особливим світлом. Її неповторний голос і виконавська майстерність стали сполучною ниткою, що з’єднала традиції східноєвропейського єврейства із сучасною ізраїльською культурою.
Народжена в Каунасі (Литва) 1927 року, Нехама з ранніх років увібрала багатство єврейської музичної традиції. Її ранні роки пройшли в атмосфері, де їдишська культура була природною частиною повсякденності. З юних років дівчинка демонструвала неабиякі музичні здібності. Однак, війна безжально вторглася в долю майбутньої співачки. Родині вдалося евакуюватися до Узбекистану, де в суворих умовах Нехама продовжувала займатися музикою, виступаючи в госпіталях перед пораненими бійцями. Після закінчення війни, 1946 року, сім’я повернулася в Каунас, і Нехама вступила на вокальний факультет Вільнюської консерваторії, по закінченню якої деякий час була солісткою в Каунаській опері.
Визначальною для співачки виявилася зустріч із поетом Овсеєм Дризом у Москві. Завдяки йому артистка познайомилася з композиторкою Рівкою Боярською та її пронизливою «Колисковою Бабиному Яру». Працюючи над цим твором разом із піаністкою Надією Дукятульскайте, яка пережила жахіття каунаського гетто, виконавиця створила унікальну інтерпретацію, що об’єднала традиційну єврейську «кіну» (плач) із сучасною музичною формою.
Цей твір став неофіційним реквіємом за жертвами Голокосту, а кожне виконання «Колискової» ставало не просто музичною подією, а моментом національного єднання і пам’яті.
Символічно, що ім’я «Нехама» на івриті означає «розрада» – воно виявилося пророчим, тому що її творчість справді стала розрадою і відрадою для багатьох євреїв у важкі повоєнні роки. Творчий шлях співачки тісно переплітався з драматичною долею єврейського народу. У роки, коли єврейська культура зазнавала негласних обмежень, Негама Ліфшиц безстрашно продовжувала виконувати пісні мовою їдиш, зберігаючи багатющу музичну спадщину.
Її репертуар містив багато народних пісень їдишем і твори таких авторів, як Берл Бродер, Марк Варшавський, Михайло Гнесін, Олександр Крейн, Мойсей Вайнберг, Лейб Пульвер та ін. Для неї писали пісні Лев Ямпольський, Рівка Боярська, Самуїл Сендерей, Генріх Брук, Лейб Бірнов, Володимир Шаїнський, Лев Коган та ін. На концерти Нехами приходили знаменитості, серед яких були Валерія Барсова, Ірма Яунзем, її любив Леонід Утьосов, який добре знав їдиш, саме під впливом її виступів Олександр Галич звернувся до єврейської теми.
Після гастролей Нехами в багатьох містах союзу створювалися єврейські театральні гуртки, ансамблі народної пісні, відкривалися ульпани, з’являвся самвидав. Можна з упевненістю сказати, що Нехама стала однією з основоположниць єврейського руху в СРСР кінця 1950-х-60-х років ХХ століття.
Прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр вітає Нехаму Ліфшиц після концерту в Центрі Лінкольна в Нью-Йорку. Фото: Державне прес-бюро Ізраїлю, 1969 р.
Переломним моментом у долі співачки стала репатріація 1969 року. Цей період відкрив нову главу в її творчій біографії. Її прізвище скоротилося з Ліфшицайте до Ліфшиц, а співпраця з ізраїльським продюсером Гіорою Годіком сприяла швидкій інтеграції в ізраїльське музичне середовище – за рік приїзду було випущено дві платівки, відбулися сотні виступів по всьому Ізраїлю.
Нехама стала важливою постаттю в культурному житті молодої держави, роблячи свій унікальний внесок у формування ізраїльської музичної традиції: включивши до свого репертуару пісні на івриті та ладіно, – сприяла об’єднанню різних єврейських громад країни; продовжуючи виконувати твори мовою їдиш, – дбайливо зберігала музичну традицію східноєвропейського єврейства.
Фотографії грамплатівок, записаних Нехамою Ліфшиц.
У 1970-1976 роках, паралельно з музичною кар’єрою, Ліфшиц здобула освіту в Університеті імені Бар-Ілана на відділенні бібліотекознавства, після закінчення якого завідувала історичним архівом музичної бібліотеки, а пізніше очолила Тель-Авівську муніципальну музичну бібліотеку імені Феліції Блюменталь. У 2006 р. артистку було обрано головою Всесвітньої ради з мови їдиш і єврейської культури.
Внесок Нехами Ліфшиц у збереження і розвиток єврейської музичної культури важко переоцінити. Співачка не просто виконувала композиції – вона створювала особливий культурний простір, де минуле і теперішнє з’єднувалися в гармонійне ціле, що зв’язує покоління.
Журналістка Шуламіт Шаліт зазначає: «Вона співала єврейські пісні не так, як їх співає багато інших, які вивчили слова, – вона співала їх, як людина, яка ввібрала єврейську мову з молоком матері, з першим звуком, почутим ще в колисці. Сьогодні такий їдиш на сцені – велика рідкість».
Музична спадщина великої артистки стала невід’ємною частиною як радянської єврейської культури, так і музичної традиції Ізраїлю, демонструючи унікальний приклад культурної єдності та спадкоємності. «Мені нема про що шкодувати, у мене було дуже цікаве життя» – говорила Нехама, яку за життя називали “Єврейським солов’єм”.
Нехама Ліфшиц пішла з життя 2017 року і знайшла спокій на кладовищі міста Холон. До останніх днів вона залишалася вірною своєму покликанню – служінню мистецтву і збереженню культурної пам’яті свого народу. Унікальний особистий архів співачки передали в дар Національній бібліотеці Ізраїлю, а її чарівний голос, як і раніше, зачіпає серця слухачів, нагадуючи про неминущу цінність культурної традиції та людської пам’яті.