Хана Сенеш (17 липня 1921, Будапешт – 7 листопада 1944, Будапешт) – національний герой Ізраїлю. У 18 років репатріювалася в Землю Ізраїлю. У складі групи парашутистів із єврейського ішува була закинута англійцями в німецький тил для надання допомоги євреям і англійським військовополоненим. Схоплена нацистами і розстріляна в Будапешті.
Хана народилася в Будапешті 17 липня 1921 року у Бела і Каталін Сенеш – асимільованих угорських євреїв. Її старший брат Гіора народився 1920 року. 26 травня 1927 року Бела помер від серцевого нападу, вдруге Каталін заміж не вийшла і сама виховувала дітей.
Хана Сенеш у Будапешті, 1939 р. Фото з архіву сім'ї Сенеш. Будинок-музей Хани Сенеш, сайт Pikiwiki Israel.
Хана почала писати вірші у віці 7 років і відразу на такому рівні, що в одній із газет її назвали «надією угорської поезії». 1931 року Хана вступила до жіночої гімназії, через шість років її обрали головою шкільного літературного гуртка. Але багато хто з її однокласниць обурилися – єврейка не може обіймати таку посаду. Результати виборів скасували, після чого Хана записала у своєму щоденнику: «Якби я до цього не була обрана, я б не сказала ні слова. Але в цьому випадку мені було завдано відкритої образи. Я вирішила не брати участі більше в роботі гуртка і не цікавитися його справами». Цей інцидент привів Хану до висновку, що, взагалі, треба перестати цікавитися тим, що відбувається з іншими, і присвятити себе своєму народу. Вона стала сіоністкою і мріяла якнайшвидше репатріюватися. У березні 1939 року мрія стала дійсністю. Хана отримала запрошення в сільськогосподарську школу «Нахалаль» і написала в щоденнику – «Є лише одне місце на планеті, де ми не біженці і не емігранти. Це місце – наш дім, Земля Ізраїлю».
Вона репатріювалася у вересні 1939 і провчилася в «Нахалаль» два роки. Іврит швидко ставав її рідною мовою і вже за кілька місяців після початку навчання вона написала нею перший вірш. Закінчивши школу наприкінці 1941 року, Хана до 1943 року, була членом кібуца Сдот-Ям біля Кесарії.
У 1942 році вона вступила до Хагану і записалася добровольцем до групи парашутистів, яких тренували для закидання в окуповану Європу. Цю ретельно засекречену акцію готувало англійське Управління спеціальних операцій разом із Єврейським агентством. У складі групи Хана пройшла курси радистів і парашутної підготовки.
Реувен Дафні, який займався інструктажем парашутистів, згадував, як його, разом із британськими та американськими інструкторами, вразила участь у такій групі дівчини. Але саме Хана заражала всіх переконаністю в необхідності та успіху їхньої місії. Метою закидання був збір розвідувальної інформації для англійської розвідки, пошук і звільнення полонених англійських льотчиків, порятунок єврейського населення.
13 березня 1944 року Хана у складі групи з чотирьох осіб парашутувалась в районі розташування партизанських загонів Йосипа Броз Тіто. Але перейти кордон з Угорщиною їм не вдалося – 19 березня німці окупували Угорщину і в районі кордону розмістилися німецькі частини. Парашутистам довелося перебратися в інший партизанський загін, що знаходився на відстані 300 кілометрів. Але й там партизани допомогти їм не змогли. І тоді Хана вмовила трьох біженців – двох євреїв і одного француза – разом пробратися в Угорщину. Після переходу кордону 9 червня 1944 року двоє євреїв вирушили на розвідку в угорське село. Їх схопили жандарми, під час затримання один із євреїв застрелився. Жителі села негайно видали поліції Хану і француза. У них знайшли навушники для рації, а незабаром виявили і захований Ханою радіопередавач. Хану переправили в Будапешт, де у військовій в’язниці її жорстоко катували, вимагаючи розповісти про завдання і видати код передавача. Хана нічого не сказала і не втрачала присутності духу – у перервах між допитами вона написала самовчитель івриту. На суді, що відбувся 28 жовтня 1944 року, Хану звинуватили в шпигунстві і засудили до смертної кари. Вирок виконали 7 листопада. Перед стратою Хані запропонували звернутися з проханням про помилування і дозволили написати два листи. Просити про помилування і зав’язати очі під час розстрілу вона відмовилася, а в листі, адресованому друзям, написала: «Ідіть уперед, не сходите з нашого шляху. Боріться до кінця, поки не настане день свободи, день перемоги нашого народу».
У 1950 році останки Хани Сенеш урочисто перепоховали в Ізраїлі. Лише в липні 1993 року за запитом уряду Ізраїлю угорський військовий трибунал переглянув справу Хани Сенеш і 5 листопада 1993 року на церемонії в Тель-Авіві посол Угорщини передав її родині рішення про реабілітацію.
Церемонія перепоховання Хани Сенеш у Петах-Тікві 1950 року. Фото: Фріц Коен, Національний фотоархів Ізраїлю. Сайт Pikiwiki Israel.
Незважаючи на те, що творчий період Хани Сенеш як івритської поетеси був дуже коротким, її вірші стали невід’ємною частиною ізраїльської літератури. Вірш «Дорогою до Кесарії», написаний Ханою 14 листопада 1942 року, став хрестоматійним. На ці вірші Давид Зееві 1945 року написав пісню «Мій Бог, мій Боже…», яка стала знаменитою і яку виконують аж до сьогоднішнього дня. (אלי אלי – Елі, Елі).
Іменем Хани Сенеш названо школи і вулиці в багатьох містах і селищах Ізраїлю. У 1945 році її ім’я отримав корабель, що перевозив у Землю Ізраїлю з Європи нелегальних єврейських репатріантів. Корабель сів на мілину біля берегів Землі Ізраїлю і затонув, але під час Війни за Незалежність його підняли, відремонтували і він увійшов до складу військово-морського флоту єврейської держави. У ніч на 13 травня, під час операції «Бен Амі» зі звільнення Західної Галілеї, він доправив у Нагарію 450 бійців морського десанту бригади «Кармель», які встановили контроль над усім узбережжям на північ від Акко і прорвали тим самим арабську блокаду Нагарії. На честь Хани і корабля, що носив її ім’я, названо одну з вулиць Нагарії.
Разом із Ханою Сенеш готувався до закидання в німецький тил і Шайке Трахтенберг (Дан), який 1952 року став одним з ініціаторів створення «Натіва» і довгі роки очолював діяльність організації за «залізною завісою». Діяльну участь у підготовці брав і Енцо Сірені, поставлений Хаганою на чолі цієї групи парашутистів. Його викинули з літака 15 травня 1944 року в Північній Італії, але відразу ж після приземлення Енцо захопили німці, його відправили до концтабору Дахау, де він загинув півроку потому. Його вдова Ада Сірені очолювала представництво «Натіва» в Італії з кінця 1950-х до 1969 року.